Оксана Слінько не підкорилась вироку природи  і не стала інвалідом

Маріне Елбакідзе

          «Працювати! Ще 30 разів! Молодці!»,  - бадьоро вигукує Оксана, поглядаючи на наші червоні спітнілі обличчя. Заняття з танцювальної аеробіки у розпалі. Дивовижно струнка, сильна та граційна Оксана показує нам чергову вправу, вимагаючи досконалого її виконання. На кожному занятті вона дотримується чіткої послідовності у виконання вправ, включає в комплекс елементи сучасних танців. Усі вправи Оксана виконує разом з групою з великим запалом, при цьому повністю контролює наш стан і встигає давати потрібні рекомендації. «Гнучкість м’язів – це ваша молодість!», говорить Оксана, розтягуючись при цьому , ніби гума. Ми із захопленням дивимось на її гнучке тіло і майже впевнені в тому, що зможемо так само, ще трішки – і зможемо.

          Я дивлюсь на фотографію похмуро насупленої дівчинки з безформеним перекошеним тілом і мені не віриться, що це Оксана. Хвороба наступала поступово і непомітно, тільки в 5 класі вона відчула, що сильно кульгає. А в 14 років під час медогляду в школі медсестрі для того, щоб виміряти її ріст, довелося підставити під ліву ногу спочатку одну книжку, а потім другу. І тоді був поставлений діагноз: сколіоз з перекосом в поперековому та грудному відділах; одна нога стала коротша за іншу на 6 см. Їй заборонили займатись спортом, фізичною працею зробили протез на ногу, і під шкільною формою довелося стидливо ховати корсет, який тримав спинку. Лікарі вимагали зробити операцію на колінній чашечці, після якої на все життя залишилося б кульгання.

          І тут прийшов страх, а разом з ним і злість на себе. Вона не хотіла бути інвалідом. У санаторії, куди її спрямували, почала займатися лікувальною гімнастикою. І тут нове розчарування – робила вправи  гірше всіх. Були сльози, була образа. Вона почала обминати своїх однолітків, весь час хотілося кудись заховатися, стала не усміхненою, похмурою.

          Допоміг випадок. Оксана прочитала про Валентина Дикуля, який після тяжкого перелому хребта довго та старанно над собою працював, щоб повернутися до повноцінного життя. А потім Оксана стала шукати іншу літературу, читала багато про систему вправ йога та почала тренуватись. Перші вправи давались із сльозами та страшними болями. Перемагав впертий характер. Їй здавалося, що вона не може їсти, відпочивати, спати, якщо не відпрацює щоденний комплекс вправ, який включав біг ( спочатку на 50-100  м. , а потім – 8-10  км); качання преса, вправи на зміцнення спини та м’язів ніг. Пощади до себе не було, тільки вперте незадоволення своїм недугом. Через рік ( у 15 років ) з’явилися перші результати – лікарі відзначили призупинення розвитку сколіозу. В  17 років дівчина помітила, що дедалі менше кульгає.

          Впевнившись  у своїх силах і можливостях, Оксана вирішила займатись аеробікою і з двома своїми подругами записались на заняття в спорткомплекс «Будівельник». Але виявилось, що вона абсолютно нічого не змогла зробити з того комплексу вправ, який виконували інші. І вона туди не пішла. Знову фізичне самокатування, знову щоденні виснажливі тренування. Завела щоденник, в якому за днями було розписано, що зробила: прес, вправи на різні групи м’язів, гантелі, тренувальний комплекс… займалася мінімум годину на добу, тепер довелося поєднувати і роботу, і навчання на заочному відділенні історичного факультету університету. Навіть падаючи з ніг від утоми, не дозволяла собі спати, поки не відпрацює щоденної норми вправ. Комплекс вправ склала сама, тільки тепер, будучи професійним тренером, Оксана розуміє, який він був складним та неграмотним, але тоді здавалося, що чим складніше, тим краще. Болі були пекельні, часто виникали спазми м’язів, постійно боліла спина і тоді допомагала мама масажами. Довелося подолати панічний страх перед водою та навчитися плавати. Через рік її зняли з обліку, важко повіривши в таке вилікування. Це було просто чудо. Це була перемога. Але при цьому лікарі заборонили займатися спортом.

           На той час Оксана вже стала справжнім фанатом аеробіки. Після роботи разом із своїми подругами бігла в спортивний зал, де вони під її керівництвом займалися від 2 до 4 годин щоденно. Поступово сформувалася група, Оксану визнали лідером, і вона стала займатися спочатку з невеликою групою, потім охочих ставало дедалі більше – сформувала ще одну. Усвідомлення  того, що вона може краще за інших зробити те, що ще колись було абсолютно  для неї недоступним, підштовхувало до постійного самовдосконалення. З’явилася повага до себе та абсолютна впевненість  у собі та своїх силах.

          Тепер – вона професійний тренер з танцювальної  аеробіки, готується в цьому році здати екзамени на ступінь  міжнародного. В неї з’явилися вчителі та кумири, декілька разів на рік їздить на збори тренерів.

           Оксана проводить заняття з групами щоденно, мотаючись з одного кінця Львова в інший. На заняттях вона жорстко дотримується принципу «живого тренера», який оправдовує себе та приносить добрі результати, оскільки, коли бачиш, з яким ентузіазмом, легкістю та красою вона виконує вправи, розумієш, що ти повинен та можеш зробити так само.

           «Дихаємо глибоко та спокійно», - говорить Оксана ледь чутно, ми сидимо в   сутінках навколо палаючої свічки під звуки фортепіанної музики. Так закінчується наші заняття. Розходимося вдоволені собою, впевнені в тому, що достатньо тільки сказати собі – хочу, можу і буду, - час зупинить свій біг і молодість буде вічною.